Троє братів із Закарпаття розповіли про бої з ворогом і мамині молитви
Брати Іван, Ярослав і Василь Гоблики із Закарпаття ще в перші дні повномасштабного вторгнення РФ повернулися в Україну зі швейцарського Базеля, де працювали на будівництві. Вони одразу записалися до лав ЗСУ добровольцями й пішли на фронт.
Як і в мирному житті, на війні Гоблики теж разом, розповідає hromadske. 38-річний Іван та 37-річні Ярослав і Василь у лавах 65-ї окремої механізованої бригади.
Навіть строкову службу брати починали разом, із навчального центра Сухопутних військ. Щоправда, старший отримав звання молодшого сержанта і завершував службу в Криму, а молодші брати потрапили в Мукачівську військову частину.
Після армії подались у заробітчани, працювали в Угорщині, Чехії, Швейцарії.
Позивний Івана – “Кот”. Чому не кіт? Бо це скорочення іншого слова.
“На початку літа 2022-го, коли формувалася 65-та бригада, я з братами потрапив туди в роту охорони. Мене вибрали командиром взводу. Я з ентузіазмом виконував свої обов’язки, ділився військовим досвідом, і побратими дали мені позивний “Комбат”. Навесні минулого року, коли я працював на евакуації поранених, озвучив по рації позивний. Мені сказали, що він дуже гучний як для молодшого сержанта. Подумав і видав скорочену версію позивного – Кот”, – розповів він.
Василь і Ярослав мають позивні відповідно “Псих” та “Удав”. Обоє захоплюються риболовлею, тож коли немає бойових завдань, шукають водойму. Улови розділяють із чотирилапими побратимами Шерханом, Васьком, Старушкою, Міною, Амфіскою та Сірком.
За словами братів, окупанти часто застосовують психологічні атаки:
“Якось чуємо, що гуде дрон, а з нього: “Здавайтеся! Зеленському не потрібні ваші життя”. Ми у відповідь тільки пожартували: “Як ми можемо здатися, якщо у нас є смачне сало?”
Воїни кажуть, що на фронті дізналися: росіяни, попри українську пропаганду, добре воюють, риють окопи. “Людей у них багато, є і перевага у зброї, якої нам дуже бракує”, – додають брати.
Проте дуже допомагає воювати підтримка з тилу.
“Коли нас без упину обстрілювали протягом восьми годин, ми подумали, що вижили дивом. У нас мама – велика вірянка, вона завжди ходить у церкву і молиться за нас. Її молитва – наш найбільший оберіг”, – вважає Іван.
Фото: hromadske
