Пастка віри у ЗСУ, – авторство Костянтина Рєуцький
Безліч разів повторена мантра “вірте у ЗСУ” створила дистанцію між армією і суспільством. Протягом року ця дистанція зростала і продовжує зростати, ризикуючи невдовзі стати прірвою.
За цей час сенс, який ми вкладаємо в цю фразу, помітно змінився. На початку вторгнення в ній читався меседж “Не панікуй. Ми витримаємо. Армія робить свою справу. А ти роби свою і допомагай чим можеш”. При цьому межу між армією і суспільством провести було неможливим – понад мільйон цивільних людей в той чи іншій спосіб долучилися до Сил оборони, а решта зробилася їхнім надійним тилом.
Більшість з тодішніх добровольців, так само, як і ви, не тримала в руках зброї ніколи або тримала дуже давно. Дуже багато з них, так само, як і ви, формально не були придатні за станом здоров’я або за віком.
Більшість добровольців, так само, як і ви, боялися того, що їх чекає. Але були потрібні руки, щоб тримати зброю, і вони пішли. Пішли, сподіваючись, що вони – лише перші з багатьох, хто стане на захист країни. Бо на кону її існування. А відтак це справа всіх. Бо війна вітчизняна.
Влада намагається заспокоїти і навіть приспати суспільство. Мовляв, все гаразд, ми перемагаємо, вже майже перемогли. Донатьте, дякуйте, моліться. Живіть звичайним життям.
Уникати правди в діалозі з суспільством – програшна стратегія в такі часи. Відкритість та щирість на тлі страшної зовнішньої загрози мобілізувала українців взимку і навесні минулого року. Це був наш єдиний шанс встояти. Нещирість та заколисування зараз знову демобілізує і атомізує суспільство.
Війна знову стає примарною і сповзає вниз списку пріоритетів. Колективний Кошовий перемагає колективного Сенцова. І тепер заклинання “вірте в ЗСУ” прочитується радше, як “Кожен має займатися своєю справою. Комусь воювати, а комусь жити”.
Шана і подяка тим в тилу, хто весь цей час горів, допомагаючи армії, або готувався стати до її лав. Але треба констатувати: кількість людей, залучених до опору російській агресії, з кожним днем зменшується. Глибина залучення зменшується також.
Минулого року наше військо швидко виросло з двісті тисяч до майже мільйона бійців. Тобто три чверті армії склали люди, які не вміли і ніколи не хотіли воювати. Такі самі, як ви. Але було треба. Вони нічого не вміли і вчилися військовій справі просто в бою. Вони справедливо сподівалися, що решта з нас не згає подарований ними час, підготується і замінить їх, або стане поруч з ними на рубежі. Але в якийсь момент ми всі вирішили, що вони є професійними військовими і тягнути цю лямку – це виключно їхній обов’язок.
І добровольці першої хвилі раптом відчули себе П’ятачком з відомого графічного мему про свинячий грип, плотик якого Вінні Пух рішуче відштовхує гілкою від берега, на якому він з друзями святкує життя. Але головна проблема навіть не в тому, що все це несправедливо по відношенню до тих, хто вже рік несе на собі цей тягар. Проблема в тому, що цю війну нам не виграти без залучення до процесу всього суспільства.
Так в українському війську все ще багато проблем. Впевнений, що більшість добровольців ніколи не обрали би цю роботу, якби до нас не вдерлися. Але ж йдеться не про вибір кар’єри, а про необхідність захистити найдорожче.
Захід допомагає нам зброєю та боєприпасами. Це безцінно. Але зброя не здобуде перемогу сама. Зброю хтось має тримати в руках.
Ми помиляємося, думаючи, що цю війну витягнуть за нас ті, хто пійшов добровольцями у перші місяці вторгнення. Багатьох з них вже немає в живих, багато з них поранені. Решта – дуже втомлені. Виснажені. Якщо ми відмовляємося взяти частину цієї відповідальності на себе, весь тягар залишається на них. Вони можуть не втримати і тоді програємо ми всі.
“Я ж жертвую на армію, що вам ще треба?”, – може сказати хтось. Так, вони знають про твою допомогу і цінують її. Без неї було би геть кепсько. Але їм потрібно і твоє плече поруч на позиції. Бо за рік вони втратили багатьох своїх побратимів, а завдань все більшає.
Війна забрала в нас надто багато хороших людей. Вони були незамінними для країни і могли б ефективно працювати на перемогу в тилу, але обрали іншу долю.
Бійці теж просто з окопу донатять на потреби своїх друзів, що воюють в інших підрозділах. Вірити в ЗСУ важливо, але недостатньо. Треба бути ЗСУ. Віра в армію, безумовно, потрібна і суспільству, і війську. Але най ця віра буде вірою суспільства в себе. Най буде так: віримо в армію, бо розуміємо, що кожен з нас – армія, зараз чи завтра.
Костянтин Рєуцький, співзасновник благодійного фонду Восток SOS, військовослужбовець.
Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об’єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція “Української правди” не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.
