Виходець із Закарпаття залишив окупований Донбас і служить у розвідці

Історія військового, з яким нам днями вдалося поговорити, вражає. Це розповідь воїна-вихідця з Закарпаття, який, втративши все нажите в одному з міст на сході, не опустив руки, а пішов до українських Збройних Сил воювати з ворогом.
Так сталося, що свого часу наш співрозмовник жив на Закарпатті, а потім переїхав на Донбас. Завів сім’ю, працював у шахті і на заробітках, щоби облаштувати власний будинок. Мав багато захоплень, радів життю і будував плани на майбутнє. Але війна перекреслила все. Обстріли з території Росії перетворили життя мирних мешканців на кошмар. А вчорашні друзі героя нашого інтерв’ю стали ворогами.

Вибір чоловіка був однозначний: виїхати з окупованого міста, яке наразі перебуває під владою так званої «ЛНР», і вивезти сім’ю з малими дітьми у безпечне місце. А сам, щоб не залишати зло непокараним, починає співпрацювати з українськими військовими – спочатку неофіційно, а через деякий час підписує контракт і йде у розвідку.

З міркувань безпеки не можемо називати ані його імені, ані географічних назв. Жодних подробиць, які допомогли б ворогу ідентифікувати його особу. Просто відверта розмова – про воєнні реалії, будні окупованих територій, про те, як важливо допомагати армії, і чому Росія не виграє цю війну.

– Ким Ви були до війни?

– Я народився в Луганську. Згодом батьки переїхали жити на Закарпаття. Звідси пішов на строкову службу. А коли повернувся з війська, поїхав на заробітки. Потім вирішив повернутись на історичну Батьківщину – Донбас. Працював у шахті, заробляв непогано. Все добре було: купили будинок, я його перебудовував.
А потім почалося – обстріли, блокпости… Усім, хто хотів, почали роздавати зброю. Підійшли українські війська, і почались бойові дії. Але місто, де я жив, не звільнили. Чому так – не знаю. Танки заходили, але піхоту не дали. Можливо, була якась домовленість на вищому рівні. А зараз там 38 ворожих зенітно-ракетних комплексів, «Купола», сотні танків, сотні одиниць бронетехніки, гаубиці, «Смерчі»… Наші війська регулярно обстрілюються з російської території.

Я переїхав на український бік, щоб не співпрацювати з тією наволоччю. Бо колись ми цю територію все одно відіб’ємо назад. І кожному, хто може тримати зброю в руках, зададуть питання: а що ти робив на окупованій території? Може бути лише дві відповіді: або воював проти нас, або сприяв окупантам. Всі, хто залишився на тій території, – це вороги. І мені їх нікого не шкода, нікого, окрім дітей.

– Ви довго жили на сході. Як можете пояснити те, що сталося?

Купили міліцію, прокурорів, СБУ. Казаки були там ще у 2006 році. Я сам не раз спілкувався з ними, думав, нормальні хлопці, православні. Тепер зрозумів, що вони ще з того часу готувалися. Особисто мене двічі вербувала російська агентура. В мене там знайомі залишились, які у Чечні воювали, на боці російських федеральних військ, а зараз з кадирівцями проти нас воюють. А за нас – дудаївці. От і виходить: чеченці б’ють чеченців, а українці – москалів. Але росіян там зараз мало, на Донбас женуть бурятів, узбеків, таджиків, сербів, іспанців. Вся голота, яка працювати не хотіла, пішла в «ополчення» і отримала зброю.

– А як в українській армії опинились?

Я ж бачив, куди це все йде. Почав збирати в моєму місті інформацію і їздив через лінію фронту передавати українським військовим. Коли востаннє мене ледь не розстріляли, припинив поїздки, почав на нашому боці виявляти агентів, сексотів, співчуваючих. Вийшов на відповідні українські служби. А якось, після сильних боїв, мене знайомий, з яким ми здружились на фронті, запросив до себе у підрозділ, у 24 механізовану бригаду. Я поїхав і підписав контракт. Зараз я розвідник – як за документами, так і за натурою.

– Як проходить служба?

Ми переходимо через лінію фронту, збираємо розвіддані і повертаємось назад. А коли йдуть бої – воюємо як звичайна піхота.

– З місцевими часто доводиться спілкуватись?

Так, регулярно – одягаю цивільне, про всяк випадок беру з собою гранату, два ножі для захисту і спілкуюсь з людьми.

– Чи змінились їх настрої?

Так, особливо на окупованій території. Їсти ж хочеться, а нема що. Цукор – 45 гривень, хліб – двадцять. Грошей нема, як і роботи. Розстріляти можуть тільки за те, що хтось комусь просто не сподобався. Не у всіх містах, звісно, така ситуація. Чим далі від лінії фронту – тим краще. Ахметівські підприємства, до речі, на окупованій території працюють і люди отримують зарплату. От тільки питання: чому його заводи досі не націоналізовані державою, а гроші не витрачені на війну?

– Чи очікували сепаратисти на той сценарій, який бачимо зараз, адже їм вдалося «відкусити» зовсім невеликий шматок української території?

Ні. Вони думали, що прийде Росія і одразу всіх нагодує червоною ікрою, напоїть горілкою, і всі будуть щасливі. А вийшло все не так. Росії Донбас не потрібен. Росія – бідна країна, лише багата на ресурси. Своїх годувати нема чим, у них вже китайці Далекий Схід «віджимають», їх там 16 мільйонів офіційно. Скоро по Уралу буде суцільний Китай, а по цей бік Уралу буде Україна. Вони не виграють цю війну.

– Довго ще триватиме ця війна?

Я думаю, все тільки починається. Ворог кожного дня переганяє техніку – танки, «Урагани», «Смерчі». Вдень озброєння нібито відводять, а вночі повертають на позиції. Для чого? Готують ударні бронетанкові групи, щоб завдавати ударів на різних напрямках – на Лисичанськ, Сєвєродонецьк, Попасну, Волноваху, Запоріжжя. Їм потрібна сухопутна дорога до Криму.

Російські окупанти від своїх імперських амбіцій не відмовляться. У їхніх планах – дійти до Закарпаття. Це не фантастика і не жарти. Я знаю це з достовірних розвідданих. Вже навіть є відчеканена медаль «За взяття Львова». І на Закарпатті також працює ворожа агентура, яка провокує сепаратистські настрої. Просто у нас іще багато людей цього не розуміють, думають, що їх це не стосується.

Майдан просто на рік прискорив окупацію. Якщо б не Майдан, Янукович би за цей рік просто би доламав армію, і нас би взяли голими руками. Але американська розвідка спрацювала краще, дізналась про ці плани раніше.

– Але, попри все це, Ви впевнені, що Росія не виграє цю війну.

Звісно. Перемогу здобуде той, хто бореться. Думаєте, вони дуже хочуть воювати? Це ж треба вставати і йти у повний зріст на кулемет по мінному полю. Там тисячі їх трупів лежать, десятки одиниць згорілої бронетехніки. Їхні танки так само горять, як і наші. І їм так само боляче, як нам.

– Що ж тоді ними керує?

Ідея «великої Російської імперії» і «зомбоящик». Подивіться російські канали, і все стане зрозуміло. Вони вже дітей у дитсадках вчать, що в Україні американська хунта править. Я знаю багатьох, які воюють не за гроші, а за ідею, кричать, що вони будують нову державу. Ну хай будують, подивимось, що в них вийде.

– На початку розмови Ви казали, що окуповані території Україна колись поверне. А чи повернетесь на батьківщину особисто Ви?

Ніколи. Там же заміновано все, причому багато мін не позначені на картах. Не одне десятиліття знадобиться, щоби все розмінувати. Дорослим то ще можна сказати, які місця краще обминати, а дітям того не поясниш. Через те моїх дітей там не буде ніколи.

– Що б Ви порадили робити людям в тилу, щоби перемога стала ближчою?

Як казав Наполеон, для війни потрібні три речі: гроші, гроші і ще раз гроші. От я зараз ходжу по людях і збираю гроші на армію, тому що на свої не можу купити те, що необхідно. Волонтери допомагають з екіпіруванням. Війна – це дуже дорога річ, дуже. От ця форма, яка на мені, українська, але тканина, з якої вона зроблена, неякісна. Вона хімічна – горить і плавиться, прилипаючи до шкіри. Взуття – германське. Теж волонтери купили. Зараз такі берци коштують 3600 гривень. А в мене зарплата – три.

Держава виділяє тільки бензин і патрони. Думаєте, хтось – поляки, французи чи американці – дасть нам танки? Або самі зробимо, або захватимо. Сучасну зброю теж ніхто нам не дасть. На її створення були витрачені мільярди доларів. То віддавати, щоб який-небудь генерал-зрадник продав москалям? Не буде цього. От як є у мене автомат шістдесят другого року – ним і буду воювати. Будувати армію – це дуже дорого і дуже довго. Її двадцять три роки знищували, нема флоту, немає авіації, а зараз хочуть за 5-6 місяців створити повноцінні Збройні Сили. На це потрібні роки. Зараз всім треба допомагати фронту, інакше держава загине.

До речі, наразі підрозділу, де служить боєць, для виконання завдань вкрай потрібне непоказне легкове авто – не нове, але на ходу. Волонтери вже знайшли підходящий варіант. Справа – за грошима, яких поки що не вистачає.