Йому всього двадцять. Але про життя цього хлопчини можна знімати фільм жахів

Рідні та близькі учасників АТО знають про жахіття війни на сході не з чуток чи кінофільмів. Вони діляться у соцмережах про реальний стан військових, свої переживання та великі сподівання не на генералів, які живуть у паралельному світі, а на простих смертних – наших закарпатських хлопців…

“Я мовчала. Не висловлювала своїх думок стосовно ситуації в країні, правих/неправих, винних/невинних. Чому? Бо мені було дуже боляче. Від усвідомлення чергової помилки, чергового розчарування, обману найкращих і найщиріших сподівань мільйонів, серед яких і я.

Все важче знаходити аргументи, коли мені доводять, що все у нас робиться не так. Коли розумієш, що країна котиться у прірву, бачиш маєтки нових вершителів наших доль і безкарність тих, хто грабував країну, розстрілював на  Майдані цвіт наці… Але ніколи не погоджуся з тими, хто твердить, що там, на фронті, наші гинуть, невідомо за що. Вони гинуть, втрачають здоров’я за нас, за те, щоб над нашими головами не свистіли гради, щоб ми, зрештою, спали спокійно у своїх теплих ліжках. Вчора в моєму телефоні було чути відголоски пекла…
Невдовзі буде рік, як наш Мітько в цьому пеклі. Наша 128-ма бригада з перших днів цієї страшної війни в самому пеклі. Він був під Волновахою, Щастям, тепер – Дебальцево. За цей рік – кілька тижнів перепочинку і знову передова. Йому всього двадцять. Але про життя цього хлопчини можна знімати фільм. Фільм жахів.
Дитинство в голоді, холоді, побоях і приниженні. В 9 років він “прибився” до сім’ї людей, котрі не змогли залишитись байдужими до долі цієї дитини. Ростили, як власного сина, обігріли любов’ю, вивчили, дали професію. Сам захотів служити, хоч, як напівсирота, міг і не йти в армію. Залишився на контракті. І ось знову таке випробування долі.
Вчора нарешті з ним поговорила, бо по тижнях зв’язок відсутній, і ми не знаємо, чи живий наш Мітько. Розмова була по дві хвилини – весь час переривало – накривали Гради. Я не знаю, як вони виживають в цьому пеклі. Очевидно, їх тримають на цьому світі молитви матерів, дружин, дітей. Всіх нас. Бо тільки на Господа нам і залишається надіятися. Не на генералів й інших високопосадовців – вони живуть в паралельному світі. А ці хлопці живуть в землі, на страшному холоді, без води, без нормальної їжі, без елементарних умов. Але живуть! Наперекір градам, ураганам і ще не відомо яким смертям! Бо вони знають за що і за кого стоять!
Господи, поможи нам вистояти і пройти і через це найстрашніше випробування. Мабуть, ми дійсно маємо пройти через це. Щоб зрозуміти цінність того, що маємо, зрештою, знайти себе в безконечній світобудові. Ми, як ніхто, заслужили те, щоб жити власним життям, а не бути розмінною монетою у великій грі сильних світу цього”