На Закарпатті 85-річний лікар має 104 роки(!) медичного стажу
 |
Його знає і поважає вся Міжгірщина. В поважні роки він продовжує ходити на роботу заради милосердної місії – рятувати життя людей…
Справжній чоловік повинен бути привабливим. Щодо цього у Юрієві Баланді не засумніваєшся. Класично імпозантний, хрестоматійний інтелігент. Під час зустрічей, як правило, всі йому чемно кланяються, а він привітно і ввічливо відповідає вдячністю. Знає і поважає його практично вся Міжгірщина. Ще б пак: навіть тепер, коли йому 86-й, продовжує ходити на роботу заради милосердної місії – рятувати життя людей. Його професійне покликання – медицина. Не один і не два пацієнти кажуть, що це лікар від Бога.
– Юрію Івановичу, щоб бути таким вірним і довголітнім послідовником Гіппократа, здається, марили професією медика ще школярем-первачком…
– Навпаки, як став змужнілим. Оказія вибору сталася чисто випадково.У 1949 році мене призвали на строкову службу до радянської армії. За бездоганне виконання солдатських обов’язків зачислили до штабу полка. На третьому році служби з Міноборони СРСР прийшло розпорядження про направлення на навчання у військове медучилище. Чомусь жереб випав на мене – командир полка рекомендував їхати до Києва і поступати. Конкурс був високим: сім абітурієнтів на місце. Три екзамени склав на відмінно і так почав вивчати азбуку незнайомої медицини. Після завершення навчання направили у Забайкальський військовий округ фармацевтом. Тут теж виявилися добрі дороговкази. Чуйна людина – полковник медслужби – запропонував звільнитися зі служби в армії і воднораз перевестися на навчання на медфак Ужгородського університету. Звідси, маючи знання із фтизіатрії, отримав направлення на роботу в Міжгір’я в райлікарню, а саме – тубдиспансер, який очолював вже, на жаль, покійний Нестор Шкіряк.
– Що вам сприяло успішно працювати?
– Було і є багато чинників боротьби з цією недугою. Медицина повсякчас, ще з ери Авіценни, вдосконалюється. Я ніколи не відмовлявся від курсів підвищення кваліфікації, навпаки – радо відгукувався на кожний виклик до Львова, Запоріжжя, Києва, Москви чи десь інде, щоб опанувати медичні новини. Із закарпатських лікарів, до речі, мені першому у 1968 році пощастило у білокам’яній пройти курси з бронхоскопії. Як наукові ази, так і практичні навики – це прогрес у діяльності. А ще, відверто кажучи, щоб вдало трудитися, треба любити і бути відданим своєму фаху.
– Який нині стан захворювання на туберкульоз у глибинці і з яких причин хворіють верховинці?
– Сказав би так: стабільний. Нема росту на недуг, але й особливо не зменшується показник захворювання. Маємо у відділенні тридцять ліжкомісць, де зараз лікуються 24 пацієнти. Головна причина захворювання, на мій погляд, соціальна – безробіття. Горяни куди лише не їздять, щоб заробити на прожиття. В чужих краях, як правило, їх не чекають райські умови роботи. Люди простуджуються, недоїдають… До всього заробітчани-земляки не звертають уваги на перші симптоми болячок. А хворобу легше здолати за ранньої стадії. Як не прикро констатувати, часто-густо туберкульозу сприяє й алкоголізм, який останнім часом масово поширюється.
– Які проблеми на даному етапі вирішує очолюваний вами колектив?
– Відділення, чого таїти, під питанням закриття. Але поки що існуємо. З болючих складнощів – необхідність ремонту приміщень, який уже не проводився майже два десятки років. У дефіциті – постільна білизна. Обладнання теж застаріле. Вкрай потрібен бронхоскопічний апарат, аби важкохворі не їздили на обстеження до Ужгорода.
– У роботі були НП?
– Одного разу пацієнт написав наклеп, що я ніби від нього вимагав три мішки картоплі за лікування. Нісенітниця та й годі, де б ті лантухи я помістив у своїй «хрущовці». Але в комуністичні часи навіть анонімки прискіпливо перевірялися. Так і досі не знаю обставини пасквілю: чи то челядник з глузду з’їхав, або хтось з «доброзичливців» його підмовив. Комісії перевірників спересердя сказав, що чекайте і на себе «те лігу». Так і сталося: контролери відтак поспівчували мені і вибачилися за свої дії.
– А вам доводилося хворіти?
– У 1957 році стався такий випадок, що був на грані життя і смерті. Це коли вчився на медика. Майже з того світу мене витягнув доктор медичних наук, професор Іван Жамеричев. Надзвичайно талановитий лікар був, його називали партизанський доктор, бо воював з фашистами у лісах Підмосков’я. Я його по нинішній день добрим словом згадую.
– Колись і Міжгірщина славилася місцевими медичними світилами. Глибинка ставала своєрідним трампліном для лікарського бомонду з метою досягнення поважнішої кар’єри, зокрема, в Ужгороді. Вам не пропонували поміняти прописку професійної діяльності?
– Я задоволений, що довелося трудитися пліч-о-пліч з обдарованими лікарями. Приміром, Зореславою Шкіряк, Василем Спаським, Михайлом Севчем, Йосипом Дорогієм, Іваном Ігнатовичем, Михайлом Шпаком… Всіх не так просто і порахувати, котрі залишили добрий слід в медицині Міжгірщини. Високої думки і про Михайла Поляка, колишнього нашого головлікаря, а зараз головного лікаря обласної інфекційної лікарні, кандидата меднаук. Назавжди в пам’яті і покійний Ілля Шанта, який тривалий час керував медициною району, зробивши вагомий внесок у її розвиток. Спокусливі пропозиції поступали і мені особисто, але я, котрий родом з Нижнього Селища сусіднього Хустського району, з першого погляду за приїзду на роботу закохався у цей мальовничий край і ніколи не мав наміру йому зрадити.
– А що скажете про свій колектив?
– Насамперед – працелюбний. Відзначу ветерана медицини Катерину Касинець, старшу медсестру Любов Кінаш, медсестру Ганну Вегеш… На таких людей завжди можна покластися у роботі.
– Хтось з нащадків теж одягнув білий халат?
– Сини Володимир і Ростислав. Перший працює за кордоном, у Чехії.
– Ви ще знаний поцінувач мистецтва, мали у своїй приватній колекції навіть картини метрів закарпатського живопису.
– А міг і я стати малярем. У 1947 році після семирічки поступив в Ужгородське художнє училище, але через рік теж важко захворів і змушений був залишити навчання… У минулі часи часто малював і часто дарував друзям, знайомим свої твори. Ще кілька років тому справді вдома мав полотна Манайла, Коцки, сина Бокшая та інших відомих живописців Срібної Землі, але дев’ять з них після крадіжки безслідно щезли. Шкода, бо вони після роботи знімали втому.
– Юрію Івановичу, а поділилися б секретом еліксиру бадьорого вигляду, незважаючи на солідний вік?..
– Життя – це рух. Не даю собі спокою, стараюся завжди бути в ходьбі. Влітку за тиждень пішки “намотую” багато кілометражу. Гори –моя стихія. Особливо подобається викарабкатися на пік Кам’янки, висота якої на рівнем моря сягає 1578 метрів. За мандрівки збираю гриби, малину, чорницю, лікарські рослини, милуюся природою. Життя треба любити і дорожити ним, а воно продовжується і маєш від нього гаразд внаслідок здорового способу. Я ніколи не курив, є противником алкоголю.
– У вас робота з розряду тих, що піддаються все-таки ризику. Враховуючи пільгову вислугу років, який маєте стаж роботи?
– Міг би з кимось і поділитися за пенсійної реформи (щиро сміється). Нівроку, вже 104 роки.
– А розмір пенсії?
– Дві тисячі гривень з невеличким гаком. Хоч і не багацько, але хотів би її ще довго отримувати (знову усміхається). Головне – бути здоровим і цього зичу всім людям.
– На заслужений відпочинок не бажається?
– Роботи ще багато. Хочеться людям благо робити.
Довідка. Юрій Баланда народився 16 травня 1929 року в с. Нижнє Селище Хустського району на Закарпатті в багатодітній селянській сім’ї. Закінчив Київське військове медучилище та Ужгородський держуніверситет (медфак). За фахом – лікар-фтизіатр. 52 роки працює у протитуберкульозному відділенні Міжгірськоїрайлікарні. Лікар вищої категорії. Нагороджений купою відзнак. Виховав трьох дітей. Життєве кредо: допоки живеш – твори добро.
