«У мене угорське походження, і я вважаю, що моє місце тут – на передовій із бойовими товаришами…»
Олександр із Мукачева, йому 47, і до 4-х років він говорив виключно угорською. До повномасштабної війни Олександр, як і тисячі закарпатців, виїздив на заробітки за кордон. Повернувся додому в середині лютого 2022 року, щоб відпочити, але відпочинок зірвала війна.
– Зразу після російського вторгнення ми зібралися з кількома друзями, щоб поговорити, як бути далі, і вирішили йти в ЗСУ, – розповідає Олександр. – У військкоматах були величезні черги, тому я пішов прямо у військове містечко 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади. Один із офіцерів записав мої дані, телефон і сказав іти додому чекати. Через кілька днів я знову прийшов і нагадав про себе, а потім знову. Нарешті мене записали в підрозділ, видали форму й дали трохи часу підготуватися до від’їзду. Дружина спочатку не вірила, що я дійсно йду воювати, думала жартую. А коли я прийшов у формі й повідомив, що скоро виїжджаю, була в шоці…
У складі своєї штурмової роти Олександр воював на всіх гарячих напрямках – Запорізькому, Херсонському, Бахмутському… Свого часу він проходив строкову службу, тому мав армійський досвід. Однак війна – це зовсім інше.
– Найважче було на Херсонщині, під час штурмів. Ми виїжджали на «бехах» при підтримці танчика, а при підході до ворожих позицій спішувалися і йшли в атаку. Росіяни огризалися, наші хлопці отримували поранення й гинули… Я заробив контузію – танк прицільно обстріляв посадку, нас засипало землею, дерева й кущі загорілися. Але головне, що вцілів…
Останнім часом Мадяр займається евакуацією поранених та доставкою боєприпасів на бойові позиції. Він воює в штурмовому підрозділі з перших днів війни, вже більше двох років, однак не шукає можливостей звільнитися.
– Мені пропонували різні варіанти, але в мене немає такого бажання. Я не можу просто так піти, хоч тут і непросто. У нас хороший колектив – і солдати, й командири, тому моє місце тут. Воюю за свою сім’ю, за дітей, котрі чекають мене дома в Мукачеві…
